Візитка Тур'я-Ремети

Тур’я-Ремета – село з унікальним колоритом та численними легендами

Сині гори кучеряві

Димка огорта.

Між горами, як в колисці,

ТУР'Я - РЕМЕТА. 

Хто не бачив гір високих,

Осінь золоту.

Приїжджайте, подивіться

в ТУР'Я - РЕМЕТУ.

Село Тур’я-Ремета Перечинського району Закарпатської області лежить у Тур'янській долині – місце, де зливаються гірські річки Тур’я та Туриця. В основі цих назв – тур, тварина, що водиться в карпатських лісах. Що ж до другої частини назви селища "Ремета", то перекази стверджують, що так колись називали ченців, які мали свої таємні підземні ходи через гору Магуру. Ще одна легенда про назву села говорить: Тур і Ремет – так звали двох биків, після бою яких розлилось багато крові. З неї і утворились річки Тур'я і Туриця. 

Одна із легенд розповідає, що саме в цих місцях доживав свого віку пустельником угорський король Шоломон (Шаламон) (роки правління 1063 – 1074), син короля Андраша (Ендре) I та Анастасії Ярославни, доньки київського князя Ярослава Мудрого. 

Перша письмова згадка про село Тур’я-Ремета сягає 1451 року.
У свій час воно було навіть більшим, ніж Перечин, мало статус селища, тут функціонувала ливарня, згодом – кінний завод та іподром.

На скачки заїжджали високоповажні (навіть вінценосні) особи, у маєтках аристократії щотижня проводилися бали. Дуже давно тут проживали італійські, іспанські, німецькі та інші вельможі, які передали місцевим жителям свої вміння й традиції. Відоме село і старою могилою біля сільської церкви. Жителі села уже давно підозрюють, що це поховання одного з нащадків англійського королівства. 

Про це свідчить надгробний напис із прізвищем «Еліз Віндзор». Усім відомо про Віндзорську династію, правлячу королівську родину у Великій Британії. Ще у 1917 році Георг V відмовився для себе і своїх нащадків від усіх німецьких титулів і звань, а також від родового імені, прийнявши прізвище Віндзор. Нащадки Георга проживали по всьому світу. І враховуючи те, що закарпатське село постійно приймало європейську знать, факт королівського минулого на цих землях можна допускати. Заявляти про таку знахідку селяни поки не хочуть, адже потрібно знайти більш суттєві докази того, що це справді могила предка королеви. Тут вказані роки життя дівчинки Еліз, яка прожила 5 років, і через незрозумілі причини померла та була похована на кладовищі біля церкви. Про її батьків в селі ніхто не знає.

Закарпатське гірське село Тур`я-Ремета, відоме, мабуть, єдиним у світі чавунним барельєфом листоноші, встановленим ще півтора століття тому.
Як стверджують історичні перекази, в XIX столітті жив у селі шанований чоловік, поштар Теодор Фекете. Кожен день з Тур’янської долини виходив Федір Фекета, як називали його місцеві лемки-русини, аби отримати й рознести листи мешканцям Перечинщини. А відстань між деякими поселеннями становить тут більше 30 кілометрів. Весь цей шлях Фекета йшов пішки з важкою сумкою. Громада дуже довіряла поштарю, котрий мав відрубану руку (швидше за все, через крадіжку), і той ходив за поштою та чималими грошима пішки аж до Ужгорода й ніколи не стратив ні копійки. Одного разу взимку, переходячи річку по кризі, листоноша провалився й разом зі своїм цінним вантажем почав тонути. З останніх сил Фекета зняв сумку й викинув її на берег, а сам загинув у гірському потоці. За однією з легенд, листоноша провалився під кригу і втонув, а за іншою – він, все ж таки, вибрався з крижаної води і добрався до села, але потім помер від запалення легень. На знак подяки й поваги односельці власним коштом замовили меморіальну дошку відданому своїй справі поштареві. Згадана дошка на честь листоноші, який понад 30 років сумлінно виконував свою роботу, знаходиться на стіні місцевого православного храму. На ній написано: “Въ Память Приязности, Тверезности, Чесности и Послужности Посла Феодора Фекета. Померъ р.Б.1838″ А коли виповнилося 215 років з дня народження та 165 років з часу загибелі Федора Фекети, у районному центрі Перечин йому відкрили бронзовий пам`ятник. Ужгородський скульптор Михайло Белень зобразив славетного поштаря в народному однострої того часу, ступаючим з каменя на камінь у гірському потоці. Зі всіх навколишніх сіл до монументу поштаря нині приїжджають пари молодят. А на камені постаменту вони залишають листи зі своїми мріями й побажаннями.

У 19 столітті село відрізнялося від решти тим, що тут була така собі міні-Європа. Після відкриття у 1809 році ливарного цеху в Реметі почали селитися спеціалісти з Австрії, Німеччини, Угорщини, покращуючи сільський побут та приносячи власні традиції. І вже за кілька років цех виробляв не лише предмети побуту (огорожі, хрести, печі), а й справжні витвори мистецтва. Для прикладу: статуї Геракла і Гермеса в Ужгородському замку. Їхніх двійників можна побачити також у словацькому місті Сніна.

Новий поштовх до розвику села дав заснований на місці закритої у 1871 році ливарні «жеребчинець» – кінний завод, де вирощували як промислових, так і скакових коней. На окраїні села навіть іподром з трибуною звели. А Тур’я-Ремета стала основним місцем «тусовки» аристократії, коневодів із різних країн та технарів-спеціалістів, які повинні були забезпечувати потреби об’єкта й згодом будувати вузькоколійну залізну дорогу. Розмах конезаводу вражає. Незважаючи на те, що від іподрому нічого не залишилося, екскурсія тими місцями дозволяє поринути у казкову атмосферу…

Тур’я-Ремета – чи не єдине село на Закарпатті, де в великій пошані є жаби. Жителів Тур`я-Ремети сусіди називають здавен «жабники», або ж «жаблярі». Дійсно, якщо зазирнути в меню одної з місцевих кав’ярень, то тут можна побачити традиційну французьку страву – «жаб`ячі лапки». За словами науковця Ужгородського національного університету Федора Шандора, традицію споживання жаб у закарпатське село завезли французи на початку 19-го століття. У 1816 році після битви під Ватерлоо країни-переможці – Росія, Прусія, Австрія та Велика Британія – вирішили вивезти з Франції всіх офіцерів наполеонівської армії: була небезпека, що вони згодом змогли б знову влаштовувати військовий заколот й стати причиною повернення бонапартистів до влади. А оскільки найбільш «глухим» місцем Австро-Угорської імперії тоді було Закарпаття, тому Відень відправив полонених французів на Перечинщину.

Місцева легенда свідчить, що серед виселенців опинився й дослідник-кулінар, учень знаменитого Огюста Ескоф’є, котрий привіз із собою – на згадку про рідну кухню – кілька французьких жаб, і вже тут, на місці, схрестив їх з місцевими. Потім ці ропухи обжилися у старому руслі річки Турички. Тур’яреметівці кажуть, що найсмачнішими виходять страви тільки з тих з жаб, котрих виловили до першої грози. Оскільки перша громовиця трапляється десь у середині квітня, то саме тоді настає той момент, коли у жаби вже приростає шкіра до м’яса. А до того у них дуже чисте й поживне м’ясо, й воно дуже легко відділяється. Причому саме в цей період популяції не завдають великої екологічної шкоди, бо квакухи вже віднерестилися.

Досвідчені місцеві «жаболюби» споживають лише задні лапи, з яких одразу здирають шкіру й зав’язують у вузлик. Так зручніше потім ці ніжки смажити. На кілограм делікатесного м’яса треба зловити майже 80 жаб. Реметівські «мисливці» таку кількість земноводних впольовують за півгодини. М’ясо залишають і собі, й продають у місцеві ресторани та супермаркети. Тамтешні господині знають десятки рецептів приготування цього делікатесу.

Цей не всім відомий куточок України знаходиться в Закарпатській області, Перечинському районі. Хто тут проживає чи відвідував село Тур’я-Ремета ніколи не піддасть сумніву красу тамтешніх місць та природи: мальовничі краєвиди гори Магури, живописні пейзажі річок Туричка та Тур’я, привітність і доброзичливість місцевих жителів – все це залишає лише приємні спогади про подорож до цього селища.

Джерело: http://svitovyd.info/